Нова стара судова реформа

Серед 60 прийдешніх перетворень, про які оголосив глава держави, найбільше хвилює суспільство судова реформа, зокрема, як зробити судову систему максимально доступною і відкритою для громадян, а також відновити довіру до суду. Про шляхи вирішення цієї проблеми сьогодні на сторінках нашої газети міркують два видних юриста нашої країни: суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, голова Вищої ради юстиції в 2010-2013 рр. Володимир Колесниченко (у нашому архіві ми знайшли дружній шарж на нього) і доктор юридичних наук, член-кореспондент НАНУ, академік Національної академії правових наук, народний депутат III-IV скликань Василь Сіренко .

24 роки проблема незалежного суду не сходить з порядку денного. Кожен президент починав політичну кар'єру з гучних заяв про необхідність проведення фундаментальної реформи. У підсумку судова система стала єдиною серед державних структур, яка зазнала найбільша кількість кардинальних і взаємовиключних змін. Чи справді судова система так недосконала? І чому досі важкі, багаторічні потуги не привели до народження суду, який став би гарантом демократичного розвитку країни?

Чи не тому, що ті, хто в силу різних причин отримували право впливати на створення правил гри, кожен раз відсували від цього процесу самих суддів? Т. е. Людей, які знають, чого потребує українська судова система, щоб стати повноцінною гілкою влади, здатної приймати рішення незалежно і справедливо.

Втім, судді, не маючи свого лобі у вищих ешелонах влади, завжди намагалися бути активними учасниками процесу реформ - входили до складу всіх робочих груп, Конституційної Асамблеї (чиї напрацювання, до речі, могли б використовуватися і сьогодні), брали участь в численних форумах і симпозіумах . Але чи чули нас тоді? Ні! Хочуть почути сьогодні? Велике питання!

Адже всі ідеї щодо реформування судової системи, обговорюються сьогодні, не нові. Напрямки реформ - очевидні, і пропонувалися багатьма представниками судової влади, в тому числі і автором цієї статті. Сьогодні потрібно лише мати волю, щоб нарешті їх реалізувати! І я хотів би закликати всіх досвідчених суддів, незважаючи на божевільну критику і тиск, стати активними учасниками змін в нашій країні. Не допустити цього разу, щоб політики, скориставшись вдалим моментом, при проведенні реформи в черговий раз переслідували насамперед свій особистий інтерес.

Хто виграє від того, що суспільство втратило довіру до суду як до арбітра в громадських суперечках? Як казали у Стародавньому Римі: Cui bono? Кому вигідно, що конфлікти вирішуються поза судом на вулицях?

Чи не є незалежний статус суду і суддів тим Рубіконом, за яким - знищення всієї правової системи, суцільний хаос незаконного переділу власності і громадянських конфліктів?

Принизлива критика суддів сьогодні стала трендом, модою, темою, що не викликає заперечень. З усіх екранів і газетних шпальт ллється безпрецедентний потік критики судів і суддів. Але вина суддів в тому, що 24 роки юридична громадськість обговорює напрямки судових реформ, а віз і нині там? Судді чи приймають закони? І чи всі судді ходять Законом? Треба перестати нарешті шукати, хто більше винен: президент, уряд, судова система, наука, ЗМІ або громадськість. На жаль, все внесли «вагомий» внесок в «авторитет» судової влади!

Настав час дати об'єктивну оцінку того, що відбувається. Так би мовити, назвати точний діагноз і пройти лікування - можливо, і хірургічне. Адже завтра буде пізно - судді, як правило, будуть підлаштовуватися працювати в тих умовах, які створять для них, а в результаті - залишаться винними.

Слід усвідомити, що суд в державі не чиясь приватна власність або примха. Це виняткова суспільна цінність, оберігати яку має бути зацікавлене саме суспільство. Цивілізація не придумала іншого більш ефективного способу гарантувати відновлення порушених прав і свобод громадян, ніж через звернення до суду.

Незалежність судової влади є головною умовою забезпечення верховенства права і основна гарантія справедливого судового розгляду. Може, для когось це і секрет, але саме на суддів, а не на автомат Калашникова «покладається обов'язок приймати остаточне рішення з питань життя і смерті, свободи, прав, обов'язків і власності громадян», як це передбачено в Основних принципах ООН ( у вступі), що отримало відображення і в Європейській конвенції з прав людини.

Протягом останніх років влада намагалася вирішити проблему функціонування судів, і не можна сказати, що всі зміни були на гірше. Але «диявол», на жаль, переміг через безліч деталей, в яких його намагалися приховати.

Історія реформування судів в Україні - це скоріше літопис реалізації владною верхівкою впливу на суд. В результаті маємо роздроблене і залежне суддівське самоврядування, чотирьохрівневу, складну для розуміння громадянами судову систему з інститутом повторної касації, з обмеженим статусом вищого судового органу держави - Верховного Суду України, з юрисдикційними конфліктами, що дійшли до Європейського суду з прав людини, але так до кінця і не вирішеними в національному законодавстві.

Чи не в повній мірі проблеми вітчизняної судової системи, її залежність і неповноцінність відбилися при розгляді т. Н. соціальних спорів (щодо пенсійного забезпечення учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, дітей війни та т. д.). Ми бачили і упереджене тлумачення владою конкуруючих норм законодавства лише на користь держави, і штучне гальмування розгляду в судах цієї категорії справ, і спроби вплинути на непокірних суддів, і гри з законодавством зі зміни судів, які будуть уповноважені розглядати дану категорію суперечок.

Переважна більшість тих, хто виграв суди, так і не добилися від держави виконання цих судових рішень, за що моральну відповідальність знову ж понесли судді. В черговий раз доводиться констатувати, що влада дозволила собі загравати з суспільством, приймаючи без достатнього економічного обґрунтування популістські соціальні закони, відповідальність же за їх невиконання політики просто переклали на суди.

Прикро й інше: жоден з тих чиновників, хто мав можливість реалізувати зміни, не взявся реформувати систему так, щоб це принесло користь не тільки якоїсь політичної групи, а в інтересах всього суспільства!

Що очікують від реформування судової системи громадяни і з чого слід починати судову реформу?

Перш за все вкрай необхідно суспільна злагода в повазі до незалежності суду і до судового рішення. Суд повинен стати відкритим для громадськості, справедливим і неупередженим, прозорим і зрозумілим для всіх.

Одночасно - з холодною головою - потрібно підготувати і провести конституційну реформу, без якої системні зміни в правосудді, на жаль, неможливі.

Зараз вже очевидно, що перенести чужий, навіть успішний досвід на українські реалії не вдасться. Адже канадська або французька, англійська або американська правові системи відбулися не тільки завдяки хорошим законам, а й перш за все тому, що в цих суспільствах за сотні років склалися традиції шанобливого ставлення до принципів права. Ми ж ще не встали на цю стежку. Українська правова система ґрунтується на радянському принципі законності, а вітчизняні юристи є в основному норматівісти. Саме тому у нас не спрацювали запозичені європейські норми.

Впровадження принципу верховенства права, найбільш співзвучної поняттю справедливості, повернення в українське правове поле духу права, його основних принципів - ключове завдання судової реформи. Орієнтирами в цьому процесі мають стати європейські стандарти реформування судової системи і чотири профільних висновку Венеціанської комісії, які вже були надані Україні. В останніх висновках щодо нашої системи судоустрою ВК в черговий раз звернула увагу на те, що всі порушені питання вже були предметом її дослідження. Майже з усіх цих питань судоустрою ми отримали кваліфіковані поради експертів Ради Європи та Євросоюзу.

Нам не обійтися і без ґрунтовного аналізу та впровадження в українське законодавство рекомендацій Європейського суду з прав людини, відображених в прийняті ним рішення. Прикро читати в рішеннях ЄСПЛ: «як уже констатувалося в попередніх рішеннях» або «Суд повторно звертає увагу» і т. П. Згадаймо, наприклад, справу ЄСПЛ «Юрій Іванов проти України», в якому зверталася увага на те, що невиконання рішень національних судових органів є структурною проблемою в Україні. ЄСПЛ вказує, що потрібно невідкладно вжити необхідних заходів для забезпечення дотримання Україною своїх зобов'язань згідно з конвенцією, і зокрема повторно вивчити пропозиції щодо реформування судоустрою.

Систематизація і аналіз вже пройденого і містить основні принципи створення судової влади як такої. Сьогодні у країни з'явився унікальний шанс створити суд, орієнтуючись не на забаганки чиновників, а виключно на інтереси скривдженої людини, що вимагає відновлення свого порушеного права або законного інтересу.

Саме тому доцільно повернутися до більш простої, триланкової системі судів, в якій будуть створені відповідно до територіального устрою держави суди першої інстанції, - районні, міські, обласні апеляційні суди з відповідними спеціалізованими палатами, а роль касаційної інстанції виконує Верховний Суд України. Варто прагматично підійти до реформування судової системи і відійти від принципу спеціалізації судів, створивши при цьому спеціалізацію самих суддів. Варто було б розглянути і можливість установи міжрайонних (окружних) судів в малонаселених регіонах.

У ситуації, що склалася не бачу іншого шляху для відновлення довіри громадян до судової влади, як залучаючи громадян до процесу формування суддівського корпусу. Йдеться про участь громадян і в процесі обрання суддів, і про пряму участь в здійсненні правосуддя через якісно оновлений інститут присяжних чи народних засідателів.

Крім того, я вважаю, що судді місцевих судів мають складати присягу не в Адміністрації Президента (як це робиться зараз), а перед територіальними громадами - в органах місцевого самоврядування, на сесіях місцевих рад. Це підвищить відповідальність суддів перед людьми, для яких вони працюють, а громадяни зможуть реалізувати своє право на участь в питанні формування суддівського корпусу. Місцеві громади повинні також отримати право делегувати до складу судів першої інстанції народних засідателів, які разом з професійними суддями зможуть розглядати судові справи, які мають великий суспільний інтерес, - коли передбачається довічне позбавлення волі, щодо неповнолітніх, в т. Н. сімейних спорах з питань материнства і дитинства, батьківства і т. п.

Залучення громадськості до участі в адмініструванні судової системи або здійсненні правосуддя не просто необхідність, це виклик часу. Разом з тим потрібні якісні зміни і в правосвідомості осіб, що звертаються до суду або оцінюють його роботу. Це саме та сфера, яку складно врегулювати нормативними актами або встановленими законом процедурами, але можна виховати завдяки відкритості судової системи і довіри до суду.

Як суддя з більш ніж 20-річним досвідом роботи, я глибоко переконаний, що широка участь суспільства у формуванні суддівського корпусу, відкритість і доступність суду, участь самих громадян у здійсненні правосуддя та постійний моніторинг суспільних потреб здатні зрушити цей скостенілий, що склався ще за радянських часів пласт недовіри до суду у суспільстві.

Як би критично не ставилися до закону «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», в якому міститься ряд кричущих порушень фундаментальних прав людини (знищений принцип індивідуальної відповідальності, презумпції невинності і ін.), Закладена в ньому ідея про обрання голів судів на короткий термін і в колективах судів виправдана. Протягом останніх років я неодноразово висловлював цю ідею в інтерв'ю, на засіданнях Конституційної Асамблеї, на «круглих столах». Приємно, що дана ідея нарешті знайшла свою реалізацію.

На жаль, ні президент, ні Верховна Рада навіть сьогодні, після кривавої жертви, яку зазнала країна, не хочуть миритися з церемоніальною роллю в питанні призначення і обрання суддів на посади. У пресі пишуть про продовження практики проведення співбесід в АП з кандидатами на посади суддів. Ми бачимо принизливі «розборки» з суддями в стінах парламенту. І у країни немає іншого виходу, як змінити процедури настільки, щоб вплив політичних органів на суддів було мінімізовано, а кар'єра судді не залежала від політиків.

Саме тому держава повинна піти на винятковий крок - передати питання відбору, призначення, звільнення і відповідальності суддів, надання згоди на арешт або звільнення з посади виключно Вищій раді юстиції. Слід нарешті виконати в повній мірі рекомендації Венеціанської комісії щодо створення Вищої ради юстиції як єдиного органу суддівського управління, що працює на постійній основі, більшість у складі якого будуть формувати судді, обрані самими суддями. За допомогою трьох комісій (дисциплінарної, з відбору суддів та з питань кар'єри суддів) Вища рада юстиції зможе в повній мірі реалізувати державну політику в сфері формування високопрофесійного суддівського корпусу.

Було б доцільно, щоб до складу Вищої ради юстиції входили 20 осіб, з них 12 - судді. Суддівство має делегувати до складу ВРЮ трьох представників від пленуму Верховного Суду України, дев'ять (п'ять суддів від місцевих судів і чотири судді від апеляційних судів) - від з'їзду суддів України. На мою думку, варто було б частково залишити змішаний склад Вищої ради юстиції, щоб представники громадськості в складі ВРЮ вберегли суддівський корпус від корпоративізму.

У складі ВРЮ має бути не менше двох представників юридичної науки, що призначаються з'їздом юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, два представника адвокатури, що призначаються з'їздом адвокатів України, чотири представники громадськості, які призначаються Президентом України з числа відомих правозахисників (і навіть не обов'язково з юридичною освітою) . Президент міг би призначати членів Вищої ради юстиції зі списку (10 або 20 осіб), сформованого правозахисними організаціями на підставі рейтингового голосування.

Окремо хотів би торкнутися процедури відбору на посаду судді. Не раз підкреслював, що дана процедура, прийнята в 2010 р, тривала і складна. З моменту подачі документів до призначення на посаду судді проходить 1,5-2 роки, і все одно це не дає гарантії якісного відбору. Очевидно, процес слід спростити до тестування, проведення спеціальних перевірок кандидатів на посади суддів, психофізіологічного тестування та співбесіди у Вищій раді юстиції. Конкурс на посаду судді повинен стати відкритим і реальним.

Слід переглянути і вимоги до кандидатів на посади суддів і як мінімум підвищити віковий ценз - не менше ніж до 30 років. На даному етапі нашого суспільного розвитку було б виправданим встановити 5-річний термін для вперше призначається судді, з перепризначенням кожні 10 років. Тоді не довелося б щоразу створювати новий люстраційний комітет, адже судді перед призначенням звітуватимуть про свою роботу, а громадяни зможуть оцінити їх діяльність.

Требует Реформування и система заохочення и відповідальності. Доцільнім Було б надаті право прізначаті кваліфікаційні класи судді раді Суддів України. Формалізуваті процедури дісціплінарної відповідальності Суддів, орієнтуючісь на общеправовой принцип правової візначеності, что стані ще однією гарантією недопущення політічного впліву на Суддів. Треба усунути із законодавства інститут звільнення судді за порушення присяги, який критикується експертами Ради Європи та Євросоюзу, передбачивши таку міру, як звільнення, як самого строгого дисциплінарного стягнення за вчинення дисциплінарного проступку.

Ввести і додаткові види стягнень, наприклад зниження кваліфікаційного класу, переведення до іншого суду, додаткове навчання судді і т. П. Слід розмежувати поняття «груба умисна помилка судді» як підставу для притягнення до дисциплінарної відповідальності та «правова позиція судді».

Судова влада також гостро потребує державної підтримки в налагодженні рівноправного співробітництва з суспільством.

Суддя не зобов'язаний коментувати своє рішення, і ніхто, крім суду вищої інстанції, не повинен впливати на судовий вердикт. Це Аксіома.

Діяльність судів і суддів, судової влади, з одного боку, довіра громадян до правосуддя, його доступність - з іншого, повинні стати пріоритетними питаннями суспільного діалогу. Рішення цього складного завдання можливо.

По-перше, держава має запровадити обов'язкове і регулярне незалежне методологічне вивчення рівня довіри громадян до суду та його доступності для людей. Оцінка стану справ, яка була проведена серед учасників судових процесів, стане підмогою для постійного і оперативного реагування на суспільні очікування щодо діяльності суду. І в цьому готові допомогти численні громадські організації. Питання лише в тому, наскільки і в якій мірі влада готова реагувати на запити суспільства.

По-друге, саме держава повинна взяти на себе ініціативу щодо забезпечення належних умов перебування громадян в судах: від облаштування достатньої кількості місць очікування, автоматизованого прийому платежів (судового збору, штрафів, застави і т. Д.) До вільного доступу до туалетів, воді , гардеробу, автостоянок.

У всіх судах повинні бути відкриті інформаційні центри допомоги громадянам - з вільним доступом до законодавчої бази, зразкам процесуальних документів, де можна було б ознайомитися з особливостями судових процедур і отримати необхідну консультацію.

По-третє, слід відкрити зали судових засідань для всіх бажаючих і ЗМІ, т. Е. Створити в судах належні умови для забезпечення вільного доступу громадян до зали судових засідань, де проходять публічні судові слухання.

Суд і судді повинні усвідомити, що їх мета - в служінні людям. Суд повинен стати людиноорієнтованого.

По-четверте, зовсім непогано було б створити умови для появи в Україні загальнодержавного телеканалу з метою поліпшення правової освіти громадян, популяризації юридичних знань, ознайомлення з особливостями функціонування судово-правової системи, зокрема через висвітлення діяльності судової гілки влади.

У нас ще є хороший шанс сформувати дійсно незалежну судову систему з чесними, неупередженими і висококваліфікованими суддями. Однак для реалізації якісних змін, як завжди, потрібно тільки одне - реальна політична воля, а не бажання в черговий раз підкорити або принизити судову систему, зробити суддів залежними.

Шановні читачі, PDF-версію статті можна скачати тут ...